В ту ж мить — шум. Кроки в коридорі. Хтось іде.

Кіан миттєво гасить ліхтарик. Вони завмирають у темряві, тільки серця калатають в унісон.

— Це ти після ковтка зробила?
— Схоже.
— Вражаюче. І трохи лякає.

Наташка нервово усміхається:

— Якщо це — початок, боюсь уявити, що буде після пляшки вина.

Залишається кілька секунд тиші. Потім — клацання дверної ручки. Швидкі кроки по паркету.

— Вони чули! — шепоче Наташка. В її голосі — паніка.

Кіан блискавично озирається. Один вихід — вузький коридор між стелажами. Занадто повільно. Їх точно схоплять.

— Залізай мені на спину! — каже він, не залишаючи місця для заперечень.

— Що?! Ти здурів?

— Я теж так думаю.

Наташка не встигає щось відповісти — він вже підхоплює її на руки, і в ту ж мить щось у ньому клацає. Наче перемикач усередині.

Світ уповільнюється.

Шум за дверима — мовби далекий грім. Рух охоронця — повільний, ніби в воді. А Кіан — стрілою мчить вузьким проходом між книжковими стелажами, петляє мов тінь, обминає перешкоди так, ніби він бачив усе заздалегідь.

Наташка стискає його шию — не зі страху, а від здивування. Її волосся розвівається у повітрі. Вона ще ніколи не бачила світ таким розмитим, прискореним і водночас безпечним.

— Ти що, теж…?! — прошепотіла вона на ходу.

— Поясню пізніше, — буркнув він, проскочивши через службовий хід, що веде до старого крила школи.

Вони вискакують надвір через вікно, що давно не зачиняється. Позаду — галас, ліхтарі, крики.

Перед ними — темний сад. І свобода. Хоча б на кілька хвилин.

Коли вони нарешті зупиняються, обоє важко дихають. Кіан ставить її на ноги. Наташка ще в шоці.

— Ти… ти теж особливий?

— Лише коли страшно. А з тобою, здається, мені буде страшно часто.

Вони обмінюються поглядами. А потім сміються — нервово, тихо. Але щиро.