Лондон, кілька років тому. 

На кухні старого таунхауса пахло кавою... і тривогою.

— Ми більше не можемо ризикувати, — сказав батько, Майкл Стоф, втомлено тримаючи чашку в руках. Він говорив англійською з легким акцентом, але в його погляді було щось, властиве лише тим, хто бачив надто багато. — Якщо вони нас знайдуть…

— Вони не знайдуть, — перебила мати, Елен. Вона закурила — звичка, від якої Майкл просив її відмовитися ще десять років тому. — Ми були найкращими. Ми знали систему зсередини. Ми втекли до того, як усе почало розпадатися.

— Але тепер усе змінюється, Елен. Росіяни знову активні. Я бачив людей біля школи. Один з них дивився прямо на Наташку.

Елен різко обернулася, ніби отримала ляпаса. — Ти впевнений?

— Так. Ми не зможемо її захистити тут.

Він поклав перед нею тонку папку. — Тут усе. Школа. Контакти. Підтримка. Це державна програма. Вони обіцяють безпеку. І головне — повну конфіденційність.

— Конфіденційність, — з гіркотою повторила вона. — Для нас? Чи для них?

Майкл не відповів. Він просто дивився на фотографію доньки, прикріплену до холодильника. Маленька Наташка, ще з бантиками. Він знав — більше таких фото не буде.

---

Далі буде