Тьмяне світло. Вечір. У бібліотеці, яка зазвичай порожня, чути легкий скрип кроків.

Наташка крадькома увійшла всередину, ховаючи за пазухою пляшечку, яку "випадково" поцупила з медкабінету. Вона не знала, що це таке, але воно пахло водкою і колою водночас. Їй хотілося дізнатися, що за дивну гидоту заливають в учнів.

Вона заховалася за книжковий стелаж і прислухалася.
І раптом — тихий кашель десь поруч.

— Ти теж сюди прийшла щось вкрасти?

Наташка здригнулася. Перед нею стояв хлопець із темним волоссям у сірій сорочці, з книжкою в руках. Він виглядав так, ніби просто зайшов полистати «Спостереження за мозковою активністю», але в його погляді було щось надто уважне.

— А ти хто? — запитала вона, стискаючи пляшечку.

— Кіан. — Він злегка кивнув. — Ірландець. Не п’ю. Але люблю книжки. Особливо ті, які взагалі не мали б бути в шкільній бібліотеці.

— Наприклад?

Він трохи повернув обкладинку: «Фармакологічний вплив на нейропластику підлітків. Ред. версія».
Наташка моргнула.

— То ти теж відчуваєш, що нас тут підліковують без попередження?

— Я думаю, нас "готують". Але це лише припущення.

Вона сіла поруч. Він не виглядав небезпечним. Не дивився зверхньо, як інші. І... не пах дезінфекцією, як учителі. Просто — чисто.

— Я Наташка.

— Я вже чув.

Він сказав це майже байдужим тоном. Але в куточку губ промайнула тінь усмішки.

Кіан опускає книгу на стіл і обережно дивиться на Наташку:

— Ти ж знаєш, що вони не просто так міряють нам тиск кожного ранку?
— Ну, може вони хвилюються за наше здоров’я... — бурчить Наташка, ховаючи пляшечку глибше. — Або тестують, витримаємо ми експериментальну дозу стероїдів.

Кіан ледь посміхається. Він не той, хто жартує вголос. Але її сарказм йому подобається.

— У тебе є щось, чого в мене нема.
— І що ж це?
— Сміливість. Я б не наважився влізти в медкабінет.
— Це не сміливість. Це — дуже тупа цікавість.

Настає коротка тиша. Десь у глибині бібліотеки цокає старий годинник.

Кіан витягує з кишені маленький записник, і, після паузи, обережно підсуває його до Наташки.

— Я веду нотатки. Все, що здається дивним. Дати, симптоми, зміни в поведінці. Інколи мені здається, що я божеволію. Але якщо хтось ще це бачить...

Наташка бере записник. Гортає сторінки. Записи дрібним охайним почерком:

"Маркус. Після ін’єкції — безсоння. Впав під час бігу, не відчув болю."
"Аннабель. Сльози під час сну. Не пам’ятає, що снилось."
"Я. Пульс 120 після ранкової кави. Звична доза. Чому?"

Вона знову дивиться на нього. Його обличчя спокійне, але погляд тривожний.

— Ти серйозно думаєш, що ми — експеримент?
— А ти ще сумніваєшся?

Вона мовчки кладе записник назад. Потім дістає з кишені пляшечку.

— Думаю, нам варто почати працювати разом. Але... якщо після цього я виб’ю двері з петель — ти не бачив нічого, зрозумів?

Кіан кивнув. Спокійно, по-флегматичному. Але в його очах — ледь помітна іскра азарту.

Кіан спостерігає, як Наташка обережно відкручує кришку маленької пляшечки. Запах алкоголю м'яко розтікається в повітрі. Вона криво усміхається:

— Тост за безумство.
— За виживання, — відповідає Кіан.

Вона робить ковток.

Спочатку — нічого. Тільки легке печіння в горлі.

А потім...

Голова пульсує. У вухах шумить, ніби хвиля б’є по скелях. М'язи немов спалахують теплом. Вона відчуває кожен дюйм свого тіла — від подушечок пальців до хребта.

Стукіт годинника стає гучнішим. Наче б’є по скронях.

— Наташка? Все нормально? — Кіан нахиляється ближче, стурбований.

Вона намагається щось сказати, але раптом вгинається стіл перед нею — її пальці, не помітивши, зім'яли дерев’яну поверхню так, ніби вона з глини.

— Що за…?

Шафа за спиною тріщить. Вона трохи піднялась, і її плечем випадково торкнулась полиці — половина книг з гучним грохотом падає на підлогу.

— Вибач… Я…
— Ти щойно погнула стіл.
— Чорт…

Серце б’ється як навіжене. Вона дивиться на свої руки — ті ж самі, але тепер у них — небезпека.