Сірий англійський пейзаж за вікном машини зливався з думками. Наташка сиділа на задньому сидінні, міцно притискаючи до грудей плюшевого ведмедика. Його звали Тім. Тата подарував його на день народження — ще тоді, коли вони жили «по-справжньому».

— Мам, — тихо сказала вона, — а чому я не можу залишитися вдома?

Елен не одразу відповіла. Вона поглянула на Майкла. Той стискав кермо так, ніби воно могло вислизнути з рук. Машина їхала повільно, наче сама намагалася відтягнути невідворотне.

— Це дуже хороша школа, зайченя, — нарешті промовила Елен. — Там ти виростеш розумною і сильною. Як справжня героїня.

— А ти з татом будете там?

Майкл глянув на дочку у дзеркало заднього виду.
— Ми будемо поруч. Завжди поруч, — збрехав він.

Коли машина зупинилася біля високих воріт, Наташка стисла руку Елен.

— Мамо, тут як у в’язниці.

— Не кажи так, — Елен опустилася навпочіпки, поправила комір пальта. — Це… просто суворе місце. Але ти впораєшся. Я вірю в тебе.

Біля воріт стояв чоловік у довгому плащі з папкою в руках і холодною посмішкою. Він нахилився до Наташки й вимовив бездоганною англійською:

— Ласкаво просимо, міс Стоф. Ми дуже раді вас бачити.

Наташка не відповіла. Вона лише міцніше обійняла Тіма і зробила крок уперед.
Двері зачинилися за нею з глухим металевим звуком.

Вони ще не знали, що саме цього дня почався кінець тієї Наташки, якою вона була.