Берлін. Кінець 1980-х.

Майкл Стоф, офіцер радянської розвідки, а колись Михайло Штоф, уродженець Житомирщини, сидів на підвіконні в старій квартирі, переглядаючи свіже зведення. Вікно трохи відчинене — чутно клацання друкарських машинок і далекий гул трамваїв.

Він відчув, як хтось підійшов ззаду — навіть не поворухнувшись.

— У нас буде дитина, — тихо сказала Елен.

Майкл застиг. Пальці стискали папку, але слова в голові втратили сенс. Він повільно обернувся.

— Ти впевнена?

— Я вже була в лікаря.

Він мовчав. Довго. Рахував кожну секунду.

— Це... небезпечно, — прошепотів він. — Елен, ти знаєш, ким я є.

— Знаю. І саме тому я сказала тобі.

Вона стояла навпроти — не зла, не ображена. Просто тверда. В її очах не було страху, тільки очікування.

— Я не зможу це приховати, — сказала вона. — Якщо твої дізнаються… я не знаю, що буде. Зі мною. З дитиною. З тобою.

Майкл підвівся, зачинив вікно. Підійшов ближче.

— Я не здам тебе, — прошепотів. — І не здам нашу дитину.

— То що ти збираєшся робити?

— Я піду до твоїх. До британців. Передам усе, що знаю. І ми втечемо. Разом.

Ніхто не плакав. Але в обох щось ламалося всередині.

Англія. Кілька місяців потому.

Шпиталь був тихий. Тільки звук дощу по вікнах, пульс серцебиття на моніторі, дихання.

Елен тримала доньку на грудях. Маленька, тепла. Не плакала. Просто лежала — спокійна, мов тиша перед бурею.

Майкл сидів поруч, мовчки тримаючи її за руку. Дивився на доньку — мов на щось зовсім нове. На те, чого йому не вчили. Він не знав, як це — бути батьком. Його вчили бути тінню, не людиною

— Вона дуже тиха, — прошепотів він.
— Це добре, — усміхнулась Елен. — У цьому світі тиша — рідкість.

Він помовчав, потім запитав:

— Ім’я?

— Наташка, — сказала Елен. — Мені подобається, як звучить. М’яко.

— Наташа. Без «-ка». Коротко. Чітко.

— Ні. Саме Наташка. Так лагідно.

— У російській мові це не дуже... доречно. Це як зменшувальне.

— А ми не в Росії, Майкл. Ми в Англії. І тут вона буде Наташкою.

Він відкрив рота, щоби щось заперечити — за інерцією. Але потім глянув на Елен. Вона лежала знесилена, з розпатланим волоссям і темними колами під очима…  У них не було ані злості, ані ніжності. Лише тиша, що зависла між ними, як щось невидиме, але відчутне.

"Чудово. Я більше боюся втомлену британку з дитиною на руках, ніж радянське командування," — подумав він.

— Добре. Наташка, — сказав Майкл. — Значить, так.

Далі буде