Школа ще спала. А може, тільки прикидалася.

Вони сиділи на підвіконні в запасному крилі — обидва дихали важко, як після марафону. Наташка ще відчувала, як серце стукотить у пальцях. Kian мовчав. Він майже завжди мовчав, але тепер у цьому мовчанні було щось інше. Щось живе.

— Ти з’їхав з глузду, — сказала вона нарешті, не дивлячись. — Хто виносить людину через вікно, коли по ній тільки що полетіло крісло?

— Той, хто дуже не хоче, щоб його посадили, — відповів він спокійно.

— У тебе не нерви. У тебе якась супершвидкість. Як у мультиках.

— Виявляється, я бігаю, коли боюся.

— То треба тебе постійно лякати?

— Думаю, ти з цим справляєшся без зусиль.

Вона засміялась. І сама здивувалась, як легко це було. Після всього. Після сили. Після того, як вона випадково зламала дерев’яний стіл, а він — двері.

Тиша знову повернулась. Але вже не така. Не холодна. Просто... звичайна.

— Як ти дізнався, що я там?

— Не знаю. Просто... відчув.

— Типу інстинкт?

— Типу зв’язок.

Вона подивилась на нього — вперше по-справжньому. Він не дивився у відповідь. Просто сидів, схрестивши руки. Але в ньому щось ворушилось.

І вона теж це відчула.
Ніби поруч з нею відкрився прохід — тонкий, ледве помітний, але справжній. Вона не знала, куди він веде. Але хотілося зробити крок.

"Що це взагалі?" — подумала Наташка.
"Схоже не на страх. І не на радість. А на щось третє. Небезпечне. М’яке. Живе."

"Їй хотілося доторкнутися до його обличчя. Просто провести пальцями — перевірити, що він справжній. Що це сталося. Але рука не слухалася. Дихання зірвалося, а серце застукало так голосно, що здавалося, ніби він міг його чути. Її тіло ніби зупинилося в тому моменті, відчуваючи щось настільки сильне, що рух здавався неможливим."

Наташка опустила погляд. А потім — просто мовчки сиділа поруч. І цього було досить.