Ранок пахнув кашею й пластиком. Коридори спецшколи були такі самі, як завжди: стерильні, світлі, з електричним дзижчанням над головою. Але Наташці здавалося, що все трохи змінилося.

Її каша була вівсяна. Знову.

"Овсянка знову. Класика жанру. Якби ще чай із молоком — можна вішати британський прапор просто на стіну їдальні."

Вона сиділа, тримаючи ложку, але не їла. Розмазувала кашу по тарілці — так, ніби шукала там відповіді.

Kian сів навпроти. Мовчки. Поставив піднос. Подивився на неї.
Не сказав нічого.

— Привіт, — сказала Наташка першою. Занадто звичайно.

— Привіт.

Тиша. Дві секунди. П’ять.

— Я думала, нам дадуть догану.

— Ага. Або щось гірше.

— Можливо, вони нічого не зрозуміли?

— Або чекають, коли ми зробимо наступний крок.

Вона кивнула. Знову тиша.

Kian ковтав кашу, наче вона була найважливішою справою у світі.

Наташка дивилась на нього й намагалась не згадувати, як він її ніс. Як все тоді зупинилось. Як вона хотіла торкнутись його обличчя.

Але згадувала.

І від того ложка ледь не вислизнула з рук.

— Це... ти нормально? — запитав він раптом.

— Я? Та, супер. Абсолютно нормально. Прямо класично.

— Угу.

— І ти?

— Я… так. Нормально.

Обидва замовкли знову.

"Ну от. Все зіпсувалося. І нічого не зіпсувалося. Просто стало інакше," — подумала Наташка.