Ніч. Закрите крило бібліотеки.
Сторінки шарудять під пальцями, як старе листя. Пил лежить навіть на ручках шаф.

Kian тримає ліхтарик, але більше дивиться на Наташку, ніж на документи.

Вона читає мовчки. Швидко. І чим далі — тим глибше в неї стискаються брови.

— Це... не шкільна документація, — каже він тихо. — Це щоденники медичних спостережень. За нами.

Наташка гортає списки. Латинські назви препаратів, діагнози, побічні ефекти.

— На стрес, на пам'ять, на контроль емоцій… — прошепотіла вона, пробігаючи очима текст. — Вони колють це дітям.

— І під виглядом лікування, — додав Kian.

Наташка перегортає ще одну сторінку — і завмирає.

— Тут є записи про індивідуальні реакції на алкоголь, — сказала вона тихо. — Випадки... аномального підвищення сили. Прискорення реакцій. Нестандартні відповіді організму.

Вона підводить погляд. Повільно. І дивиться на нього так, ніби тільки зараз починає все складати в цілісну картину.

— Це було не випадково, — каже вона.

— Вони знали, що буде. Знали, на що ми здатні.

Сторінка в її руках здригається. Не від вітру — від тремтіння пальців.

Kian тихо кладе свою руку на її. Просто — поверх. Без слів.

І вона не відсмикує. Навпаки — ніби трохи сильніше стискає у відповідь. Ледь-ледь. Мовчки.

Їхні пальці переплетені — непомітно, не показово. Але вже не як у друзів. І не як у тих, хто просто разом тікає з бібліотеки.

— Ми не учні, — каже він нарешті. — Ми випробовувані. Об’єкти.

— Я не буду більше чимось, що вони тестують. Я не дозволю.

— То ми підемо?

Наташка киває.
Повільно. Без пафосу.

— Підемо.

І вже не відпускає його руки.